Народився 25 листопада 1941 року в м.Полтава. Закінчив дитячу музичну школу №1 м. Рівне, клас фортепіано, викладач П.Штіф – 1957 р. Ровенське державне музичне училище. Спеціальність Хорове диригування. Вчитель музики. Клас викладача В.Толканьова 1965 р. Ровенський державний педагогічний інститут ім. Д.Маньцільського. вчитель музики, керівник оркестру, клас професора В.Толканьова 1970 р. Доцент кафедри духових та ударних інструментів, 24 жовтня 2007 р. Лауреат міжнародного фестивалю духової музики «Сурми 97», «Сурми 98», «Сурми 2000», Лауреат Всеукраїнського фестивалю джазової музики «Рівне - 98». Концертна діяльність Джаз – оркестр розпочинається з 1964 року з виступами до визначних календарних дат. 1975 р. – участь у Всесоюзному конкурсі естрадної музики м.Солігорськ (Білорусія). Участь Джаз – оркестру у ювілейних концертах – Л.Жевченка, О.Бессалова, М.Каганова, О.Іванова (1976-2010 рр.). Сольні концерти Джаз – оркестру: м.Бердянськ, м.Луцьк, м.Новоград – Волинськ, м.Львів, м.Житомир, м.Київ, гастролі по Рівненській області. Участь у Фестивалях духової музики: «Сурми – 1997 р., 1998, 2000». Участь у традиційних конкурсах «Студентська весна – 1976-1999 рр. В репертуарі_Джаз – оркестру твори українських та російських_композиторів: І.Поклада, В.Івасюка, П.Майбороди. Твори композиторів Рівненщини: В.Толканьова, О.Каневського, О.Безсалова, М.Каганова, Л.Жевченка. Твори золотого фонду світової джазової класики: Д.Еллінктона, К.Портера, Г.Міллера, К.Бессі, Б.Гудмана, Дж.Гарлонда, Дж.Джуфрі, З.Абреу. Д.Луіджі та інші. Співпраця з Джаз – оркестрами українського телебачення та радіо, керівник Народний артист України – Р.Бабич, державний Джаз – оркестр Арменії – керівник Народний артист СССР – К.Орбелян. Джаз – оркестр під керівництвом Й.Вайнштейна. Джаз – оркестр учасник звіту творчих колективів Рівненщини у м.Києві (1969-2009рр.). 1974 р. Джаз – оркестр учасник концертних програм до знаменних календарних дат м.Рівне. З 1970 – 1974 рр. Викладач фортепіано, концертмейстер музично – педагогічного факультету Рівненського державного педагогічного інституту. 1974-2010 рр. – керівник Джаз оркестру кафедри духових та ударних інструментів РДГУ. Загальна кількість студентів-випускників О.Д.Гайдабури складає 100 студентів, серед них: Дзвінка Р.І. – кандидат педагогічних наук, доцент, заступник директора Інституту мистецтв РДГУ. Крет З.М. – Заслужений артист України, диригент Рівненського Національного музично-драматичного театру м.Рівне. Филипчук М.С. – кандидат педагогічних наук, викладач кафедри естрадної музики Інституту мистецтв РДГУ. За період творчої діяльності нагороджений медалями: срібна медаль Лауреата__Всесоюзного конкурсу -1970 р.; медалі лауреата Всесоюзних фестивалів та конкурсів художньої творчості трудящих – 1977 р., 1985, 1972 р., 1987 р., 1989 р.; медаль Відмінника освіти України 1998р. Автор музичних творів: «Зачекай мене», «Зоряна тиша», «Квіти Рівне», «Марш Рівненських будівельників», «Перший сніг». Репертуарний посібник з класу Джаз-оркестру (2 ч.) – видавник м.Рівне -2006 р., РВ № 26 Видавець - Зань О.М. Компакт – диски: Зоряний шлях, Грає Джаз – оркестрРДГУ, Джаз – оркестр під керівництвом О.Гайдабури. відео-фільм «Синя папороть», Рівненське державне телебачення – 1999 р. Протягом творчої діяльності починаючи з 1970 р. підтримував творчу дружбу з видатними композиторами: С.Туліковим, Є.Рознером, К.Арбеляном, Й.Венштейном, О.Екімяном, Б.Фіготіним, Р.Бабичем. З оркестрами – Симфо-джазом українського телебачення та радіо (керівник Народний артист України Р.Бабич), Державний Джаз-оркестр Арсенії (керівники, Народний артист СССР К.Арбелян, Т.Мадатов. Відгуки у пресі: Б.Столярчук „Успіх Джаз-оркестру”, газета „Вісті Рівненщини” – 30.11.1993 р._Л. Покотило «Джаз- сейшн в інституті культури» газета «Сім днів» - 7.03.1998 р., І.Петренко «Звіт у м.Києві творчих колективів Рівненщини» газета «Культура і життя» 18.09.1999 р., Б. Столярчук «У джазі чарівні мелодії» газета «Вісті Рівненщини» 16.02.2000 р., В.Геруе «Очима сонця» газета «Вільне слово» 17.10.2001 р., Б. Столярчук «Джаз оркестру Олександра Гайдабури» газета «Вільне слово» 25.04.2001 р., А. Матвєєв «Джаз – це музика стильна, смачна і професійна» газета «Високий замок» 21.12.2001 р., І.Плюта «Джазові імпровізації про нашу культуру» газета «Рівне вечірнє» 12.07.2002 р. Тюрингія – федеративне утворення земель на сході Німеччини. Дана земля багата на ліси, гірські вершини, а також середньовічні поселення, які збереглися до наших часів. В столиці цього славнозвісного регіону Ерфурті розміщений славнозвісний Ерфуртський собор, котрий був збудований в далекому восьмому віці і крім цього відомий і тим, що саме в ньому прийняв сан, відомий Християнський богослов, ініціатор Реформації, іменем якого названий один із напрямків протестантизму – Мартін Лютер. В ХХ столітті герцогство Тюрингія з’явилась вперше на карті в 1920 році, в результаті об’єднання восьми німецьких князівств. Столицею новоутвореної одиниці стало місто – Веймар. В 1990 році після об’єднання ГДР та ФРГ Тюрингія отримала статус федеративної одиниці. Здавалося б доволі дивним даний пролог до підрозділу, який має назву «Життєвий та творчий шлях Гайдабури Олександра Дмитровича», але архівні матеріали свідчать про інше. В численних джерелах в яких мова йде про Гайдабуру Олександра Дмитровича зазначається: «Народився Гайдабура О. Д. 25 листопада 1942 року у місті Полтава». Проаналізувавши ряд першоджерел, та поспілкувавшись з ним самим, нами було встановлено, що Гайдабура Олександр Дмитрович і справді у віці декількох місяців переїхав до Полтави. Народився ж Сашко у місті Гота у федеративному окрузі Східної Тюрингії на сході Німеччини, де на той період була розміщена чисельна українська діаспора. На документі присутній уже у ті роки «Тризуб» – сучасний державний герб України (див рис. 1).

Отож народився Олександр в акторській сім’ї. Коли йому було декілька місяців батьки переїхали в місто Полтаву аби служити високому мистецтву театру. Друга світова війна внесла свої корективи у життя усіх українців, не минуло це і сім’ю Гайдабурів. Батько був призваний до лав Радянської армії. Так як він був актор, то його було зараховано до складу концертної бригади, яка своїми виступами мала б піднімати бойовий дух солдатів на фронтах другої світової війни [26]. Фронт стрімко наближався до Полтави, місцева влада, на скільки це можливо на той час, робила усі можливі спроби аби евакуювати жителів міста, але транспортних засобів на всіх не вистачало і так сталося, що мати і бабуся яка проживала з нами, не встигли залишити місто і залишились в окупації. Нова влада видала наказ аби зібрати усіх акторів які не встигли евакуюватися з метою поновлення роботи драм¬театру. Мати розповідала мені, що вона не мала бажання працювати в театрі при «новій» окупаційній владі і виріши¬ла покинути Полтаву та виїхати в Карлівський район Пол¬тавської області, де влаштувалася працювати на місцевому цукровому заводі прибиральницею. Це був найкращий крок – «загубитися» у вирії буремних подій [26]. Окупаційні війська вермахта цього містечка відносилися досить лояльно до цивільного населення. В місцевій комен¬датурі разом з німецькими працювали українські службовці, які й зареєстрували маленького Сашка та видали свідоцтво про народження, скріплене печаткою з тризубом (рис.1). Після закінчення війни у 1945 році доля «закинула» нашу сім'ю в Бессарабію, де моя мати служила в акторському складі Хотинського драматичного театру. Життя було тяж¬ке, була карткова система. їли ми мамалигу, традиційну місцеву страву, та страви з картоплі. Працівники театру на¬передодні календарних радянських свят отримували про¬дуктові пакети з американських харчових посилок, які по¬стачалися населенню Радянського Союзу за домовленістю з урядом США. Поставки харчування відбувалися за умо¬вами ленд-лізу [26]. Мені запам'яталося печиво в меленьких металевих баноч¬ках з характерним приємним запахом. Цей запах я запа¬м'ятав на все життя і через багато років мої батьки поясни¬ли мені, що то був запах ванілі... То були незабутні миттєвості голодного дитинства... В Ровно наша родина приїхала у 1946 році за направлен¬ням для укомплектації акторського складу Ровенського дра¬матичного театру, який починав нове творче життя в захід¬ному регіоні України. Місто Ровно було зруйновано, про що нагадували розбиті, закопчені після пожеж будинки без вікон, які нагадували старих сліпців. Центральна вулиця ім. Сталіна була вже розчищена від сміття та завалів і життя поступово входило в нормальне цивільне русло. В центральних скверах міста було багато квітів висаджених міськомунхозом, серед яких були вста¬новлені пам'ятники вождям Радянського Союзу – Леніну та Сталіну [26]. Інколи ночами місто прокидалось від вибухів і зран¬ку мешканці розповідали один одному «новини», що «лісові» хлопці підірвали вибухівкою пам'ятник «вождя», але через кілька годин на місці зруйнованого встонавлювали новий «шедевр» скульптури, який заздалегідь був заготовлений і «чекав» своєї черги десь на складі міськомунхозу [26]. Вечорами над містом лунали мелодійні дзвони православного собору та католицького костелу. їх було чути на околицях міста, а також в Шпанові, Басів-Куті та Здолбунові. Ці культові споруди і нині розташовані на цент¬ральній вулиці обласного центру, тільки собор пра¬цює за своїм призначен¬ням, а в приміщенні кос-тьолу при радянській владі спочатку був склад потім кінотеатр «Хроні¬ка», згодом – зал орган¬ної та камерної музики. Завершили "реконструк¬цію", зруйнувавши шпилі готичної споруди [26]. Дід Олександра Гайдабури – Андрій Стефановський в моло¬дості був офіцером цар¬ської армії, він приймав участь у складі діючої армії у військових діях, які відбувалися під час громадянської війни 1918 року на Волині. Воюючи проти Першої кінної армії під командуванням С. Будьонного. Був нагороджений медалями. Бабуся Євгенія Юдіна пішла добровольцем на фронт. В її обов’язки входило направляти безпритуль¬них дітей-сиріт у дитячі бу¬динки. За фахом вона була вчителькою. У 1947 році ми поживали на вулиці Здолбунівській в районі продовольчого база¬ру Дикого. Дитинство Олександра проходи¬ло за кулісами драматичного театру, де служила мати, і він інколи приймав участь у виставах, в яких за сценарієм повинні були присутні на сцені діти героїв цих п'єс. Так у виставі "Маруся Богуславка Олександр грав одного із синів Хана. У 1948 році був прийнятий в перший клас середньої чоловічої школи №9, розташованої на вулиці Червоноармійській (тепер це вулиця Симона Петлюри). В 1949 році почав навчання в дитячий музичній школі № 1 по класу фортепіано (клас викладача Л. С. Штіф). Свого музичного інструменту тоді ще не було і Олександр був вимуше¬ний вчити домашні завдання у знайомих чи в оркестровій ямі театру, де було фортепіано, коли не було вистав чи ре¬петицій [26]. У нас вдома зі слів Олександра Гайдабури був радіо динамік у ви¬гляді чорної "таріл¬ки", що висіла на сті¬ні. Під час трансляції футбольного матчу все доросле чо-ловіче населення Радянського Союзу, не кажучи про "пацанів", збиралось біля "тарілок" і вслуховувалися в "чарівний" голос коментатора, який починав трансляцію чергово¬го футбольного матчу словами: «Говорит Москва, наш мик¬рофон устновлен на московском стадионе "Динамо", сегод¬ня встречаются футбольные команды "Торпедо" и "Локомо¬тив"» [26]. В Ровно футбол займав особливе місце серед чоловічих розваг. Кожен матч майстрів перетворювався у справжнє свято спорту, трибуни стадіону були заповнені на сто відсотків. У другій половині п'ятдесятих років в ровенській футбольній команді "Колгоспник" (таку назву мала тоді наша команда), грали крім українців запрошені футболісти (угорці) із Закарпаття. Команда була потужна і займала в турнірній таблиці українського чепіонату престижні місця. Я товаришував з футболістом Юліком Ганзе, який інколи запрошував мене поїхати з командою на виїздні матчі до Луцька, Дубно, Львова... На вулиці Червоноармійській (зараз "Симона Петлюри") був спортивний майданчик, де наша вулична команда грала у футбол з хлопцями з Бармаків, Боярки, Грабника [26]. Улюбленою грою пацанів того періоду була "Чіка". Гра¬ючі ставили на землі купку копійок і з відстані 4-5 метрів по черзі кидали "чавунний кругляшок", намагаючись розвали¬ти піраміду. Хто перший розвалював копійки, бив цим круг-ляшком по них. Якщо вони переверталися з орла на решку – забирав цю копійку собі, а якщо копійка не переверталась, в гру вступав інший гравець [26]. Крім "Чіки" ми грали у "Жостку". Стоячи на одній нозі, внутрішньою стороною стопи підбивали другою ногою "жостку" – невеликий шматок шкіри з волоссям від кожуха. На тильній стороні цього шма¬точка був прикріплений шматок олова, який падаючи до землі перевертав "жостку" у повітрі і вона падала на ногу граючого. Гравець стоячи на одній нозі міг підбити "жост¬ку" до п'ятдесяти разів. У центральному парку імені Т. Шевченка працювали ат¬ракціони для дітей та дорослих, а вечорами на танцмайдан¬чику відбувались вечори відпочинку молоді — "танці", що розпочиналися о 20.00 годині і закінчувалися о 22.45 [26]. Вхід на територію парку був платний, і що цікаво — відвідувачі не лазили через паркан, який оточував парк, а купували вхідні квитки. Упродовж літнього сезону працювала виставка квітів, а на літній естраді досить часто висту¬пали відомі артисти: співак Микола Щукін, Тарапунька і Штепсель, державний джаз-оркестр СРСР Леоні-да Утьосова, легендарні ра¬дянські композитори – ав¬тори пісні "Ми красные ка-валеристи" – брати Покра¬си [26]. У парку ім. Микити Хрущова в районі "Палацу дітей та молоді" була розташована сільськогосподарська виставка, яка дублювала "Московську ВДНХ". На території парку були збудовані павільйони, в яких демонструвалися сільськогосподарські вироби Ровенщини, а також павільйони з "помитими" чис¬тими коровами, поросятами та кіньми. В 50-60 роках популярними кінотеатрами міста були: "Партизан", "Смена”, а також "Глобус", де демонстрували¬ся документальні фільми. Були кінотеатри повторного по¬казу – клуб ім. 1-го мая, кінозал гарнізонного будинку офі¬церів, кінотеатр ім. Тараса Шевченка, кінотеатр "Юность", а також кіноконцертна зала [26]. В кінотеатрі "Партизан" перед початком демонстрації кінофільмів у фойє грав невеликий склад джаз-ансамблю (керівник О. Каневський). Виконувалися твори О. Цвасмана, І. Дунаєвського, п'єси зарубіжних композиторів; со¬лістка ансамблю Н. Свірська виконувала популярні пісні з оперет І. Дунаєвського, Кальмана, Штрауса [26]. Мешканці міста з задоволенням дивилися кінофільми: «Чапаев», «Серця чотирьох». Зі слів Олександра у 1959 році на екрани кінотеатрів вийшов американський кінофільм «Серенада Сонячної долини» за участю оркестру Гленна Міллера. Якраз ця подія співпала з повернення додому Олександра з лав Радянської армії. Після перегляду цієї стрічки Олександр остаточно вирішує стати музикантом джаз оркестру та вступає до Рівненського музичного училища. В 1961 році я вступив на навчання до Рівненського музичного училища. І в цьому ж році був запрошений як піаніст в естрадний оркестр «Будівельників». Керівник Анатолій Владико [26]. В зимовий період наш оркестр грав на вечорах відпочинку, а влітку гастролював по Україні. В 1945 році Рівненський драматичний театр буврозташований по вулиці Олеко Дундича. В 1960-х роках він переїхав у нове приміщення, а в старому був відкритий клуб будівельників. Освітлювальна апаратура, "одежа" сцени, крісла залиши¬лись при клубі й не були демонтовані. До речі, все це було привезено після закінчення Другої світової Війни, як тро¬фей з Німеччини (крісла, куліси, центральна завіса). Вечори відпочинку – танці в клубі будівельників відбува¬лися в залі. Оркестр грав на сцені. Освітлення сцени і залу було традиційне, тобто біле. Знаючи можливості світ¬лової апаратури, я запропонував музикантам під час танцю¬вального вечора на сцені включити кольорове освітлення прожекторів, а в залі приглушити біле світло. Судячи з ре¬акції відпочиваючих, таке нововведення їм сподобалося. На-ступного дня музикантів запросили до кабінету директора, який нагадував персонажа з кінофільму "Карнавальная ночь" - Огурцова з коронною фразою... "Я сам не шучу и другим не позволю...". Директор запитав нас: "Хто дозволив включати кольорове освітлення на сцені і вимикати світло в залі?..." і на закінчення своєї промови, він попередив, що не допустить такого "бардаку" на вечорах танців, і якби це були 50-і роки, то нас би посадив у тюрму. Пізніше ми отримали інформацію, що директор клубу будівельників, до призна¬чення на цю посаду був начальником виправної колонії су¬ворого режиму... Через деякий час директором клубу став Григорій Келлерман – молодий енергійний фахівець. І пер¬ше, що він зробив, це тарифікував музикантів оркестру і ми почали отримувати досить нормальну заробітну плату. Наш оркестр був професійний, всі музиканти мали музичну ос¬віту і тому концертні танцювальні програми ми робили до¬сить швидко, поповнюючи репертуар кожного місяця нови¬ми популярними творами російських, зарубіжних та украї¬нських композиторів [26]. Суспільство оцінило значний внесок Олександра Дмитровича у розвиток естрадно-інструментального жанру у Рівненському регіоні і указом Президента України № 416/2020 від 30 вересня 2020 р. доценту кафедри духових та ударних інструментів Інституту мистецтв Рівненського державного гуманітарного університету Гайдабурі Олександру Дмитровичу присвоєно почесне звання «Заслужений працівник культури України!». Трагічно обірвалося життя маестро 25 квітня 2021 року. Олександр Гайдабура до останніх днів свого життя працював на кафедрі духових та ударних інструментів ІМ РДГУ де успішно керував створеним ним джаз оркестром.